Остапович О.Я.
Пам’яті Друга і Вчителя
Пізня осінь 1992 року. Імпозантний і блискучий цісарський Відень. 19-літній хлопчисько, зелений студентик 4 курсу факультету іноземних мов з маленького провінційного західноукраїнського Івано-Франківська вперше в житті потрапив за кордон як стипендіат Австрійського уряду для студій германістики у Віденському університеті. З широко розкритими від захоплення очима він жадібно накинувся на багатющі поклади університетської бібліотеки і буквально занурився в книги. А ще – з нетерпінням чекав обіцяного старшими колегами – викладачами Галиною Шацькою і Василем Угринюком нового надцікавого знайомства. «Ти знаєш, скоро на стажування до Відня приїде з Чернівців наш студентський товариш Сашко – Олександр Дмитрович Огуй. Універсальний лінгвістичний геній. Сорокамовний поліглот. Завершує докторську дисертацію. Науковець Божою милістю. І просто приємна людина». Знайомство перевершило усі сподівання. Простота і доброзичливість у спілкуванні, вишукана природна, внутрішня інтелігентність, щира і зовсім нелицемірна, «нечергова» посмішка. Ніде – ані під час спільних прогулянок затишними вуличками центру Відня, ані за дружнім столом маленької української академічної громади австрійської столиці, ані під час серйозних наукових дискусій з колегами – жодної секунди навіть напівнатяком не відчувалась інтелектуальна прірва, що розділяла студента і без п’яти хвилин професора. Уже пізніше, увесь мій досвід спілкування з науково-гуманітарною елітою України підтвердив правило – чим вища реальна кваліфікація, інтелектуальна величина та науковий внесок професора, тим менше у нього зверхності, самозакоханого нарцисизму, потреби принижувати молодших за віком та соціальним статусом. Першим мені дав це зрозуміти Олександр Дмитрович.
Але найсильнішим враженням було навіть не це. Зайшовши у гості до моєї кімнати в гуртожитку, Олександр Дмитрович одразу накинув оком на книжкову полицю. Серед палітурок принесених додому з бібліотеки книг знайшов одну і ошелешив якимось зовсім дитячим захопленням: «А цього я ніколи не бачив і не читав! Можна глянути?» Я з посмішкою простягнув йому книгу й чашку чаю і присів поруч. Скільки пройшло годин – я уже й не пригадаю. Але саме таким він закарбувався у моїй пам’яті. Схилений у три погибелі над книгою, висолоплений від насолоди кінчик язика, окуляри зсунуті на кінчик носа (він уже тоді був добряче короткозорим). Він забув про все на світі. Час зупинився… Він був у своїй стихії. Він читав!.. А я тихо ним милувався. Тоді я побачив, що означає не займатись наукою, а жити нею…
Коли ми знову зустрілись років за десять по тому, він ані крихітки не змінився. Уже професор, автор незліченної кількості бездоганно-першокласних, новаторських праць, незаперечний науковий авторитет – і такий же щиро-доброзичливий, по-дитячому безпосередній, як справжній науковий фанатик, трішки «не від світу цього». Студенти нашого університету, до яких професор Огуй приїздив читати лекції і головувати у ДЕКу та на захистах дипломних і магістерських робіт, мали щасливу нагоду отримувати інтелектуальну насолоду від спілкування з європейською науковою величиною. А мені Господь Бог теж дарував щастя добрий десяток років тісно співпрацювати з Олександром Дмитровичем – він став моїм колегою, близьким старшим товаришем, добрим порадником, науковим консультантом, але назавжди залишився Вчителем.
Усі два десятиліття нашого знайомства я ніяк не міг позбутися нав’язливого відчуття – куди ж він так поспішає?!! Намагається встигнути якомога більше, свідомо заганяє себе як «робочу конячку». Працює самозречено – живе на колесах, читає лекції повсюди, де його чекають і завжди раді бачити. А ще – каторжно працює ночами – читає, править і пише. Невже він відчував, що Господь відпустив йому не так багато часу, як це, на жаль, достоту часто трапляється із найкращими? Напевне, ні – у нього просто були дві риси, які робили з нього Науковця і Вчителя, що зараз не так уже й часто побачиш. Перша – захоплена, мало не дитяча допитливість. Йому усе було цікаво – він із фізіологічною насолодою ловив і розвивав своїм потужним інтелектом наукові новинки із найрізноманітніших сфер – від історії Буковини до економіки й нумізматики, від нейрофізіології, психології та когнітивної лінгвістики до статистичного аналізу. Друга – дивовижний альтруїзм і турбота про учнів і молодших колег, здатність віддавати себе іншим, не рахуючись із часом, нервами і здоров’ям. Тому-то на кафедрі німецької філології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника завжди було відчуття свята, коли ми знали – сьогодні приїде Огуй! Тут теж була його сім’я – друзі студентської юності, аспіранти, колишні студенти. Він був наш! Я знав достеменно – коли він зайде на кафедру, обов’язково усіх нас стисне у міцних обіймах до хрусту в кістках, потисне руку, із посмішкою простягне мені якусь книжкову новинку – «читай, копіюй, ти обов’язково знайдеш там для себе нові й цікаві ідеї, які зможеш творчо розвинути!» Він просто не міг не «інфікувати» цим інстинктом дослідника! Студенти побоювались його приїзду – але лише першого! Після знайомства увесь острах зникав і поступався місцем захопленню і уважному прислуханню із розкритими вустами. Я особисто як член ДЕКу був свідком того, як Олександр Дмитрович на державному іспиті 48 (!) хвилин – я спеціально вів відлік часу! – буквально допитував студентку 5 курсу (далеко не відмінницю, скромну дівчинку із трудової селянської сім’ї), а по закінченні, геть спітнівши, з полегшенням видихнув: «Усе! Тепер я можу зі спокійним сумлінням поставити їй «відмінно». У цьому він був увесь – максимальний професіоналізм у справі, невиліковний роботоголізм, підвищена вимогливість до себе і доброзичлива повага до праці інших. Він підняв дуже високу планку вимог, встановив стандарт якості, якого ми в пам’ять про нього просто не можемо не дотримуватись. Мені ж залишається дякувати Господу за щастя мати Олександра Дмитровича серед своїх близьких товаришів та «культових фігур», які житимуть в студентських легендах і яких я цитуватиму уже своїм учням та згадуватиму із вдячністю до кінця моїх днів.