Світлій пам’яті Вчителя
Остапович О.Я.
Ярослав Баран. Вчитель і Людина.
Професор Ярослав Баран – фундаментальний дослідник загальної та німецької фразеології, одне з провідних імен вітчизняної мовознавчої школи. Творчий доробок вченого не вражає об’ємністю, гігантською кількістю друкованих аркушів. Проте усе це праці надзвичайно високого рівня якості, наукової новизни, коректності в аргументації точки зору, сміливого і нестандартного погляду на проблему. Саме тому обидві монографії Ярослава Андрійовича належать до найбільш цитованих праць у галузі германістики, утримують стабільно високий індекс посилань. Ярослав Андрійович ніколи не ганявся за зовнішніми, позірними ознаками наукового успіху – нагромадженням друкованих праць, планово-кількісними показниками, не публікував макулатури, яку ніхто не читатиме. Він суворо дотримувався заповіді філософа Л.Вітгенштейна – «Якщо нічого сказати, краще промовч». Тому-то, ніде правди діти, він і викликав погано приховані заздрощі і протидію наукових номенклатурників, що робили стрімку кар’єру, компілюючи чуже, переставляючи місцями абзаци своїх ранніх «творінь», публікуючи подекуди по 10 (!) «монографій»-рефератиків на рік, а то й узагалі діючи за принципом «рядові пишуть, а начальство підписує». Напевне, вони таки знали реальну ціну своєму науковому доробку і самому Ярославу Андрійовичу.
Відомо, що текст, за критерієм фальсифікації К.Поппера, лише тоді є явищем справді наукового дискурсу, якщо викликає заперечення і намагання його спростувати. У цьому сенсі праці Ярослава Барана були справді науковими текстами – викликали дискусії, суперечки, незгоду, бажання опонувати. Усе це поєднувалося із простотою і доступністю викладу складних філософських проблем загального мовознавства.
Ще в ранніх працях Ярослав Андрійович переконливо обгрунтовує ідею фразеологічності авторських оказіоналізмів, навіть за відсутності їх лексикографічної кодифікації, аргументуючи свою позицію (яка відтоді встигла стати класичною) наявністю у них значно суттєвіших рис фразеологізмів: ідіоматичності, стійкості, відтворюваності, експресивності. У своїй першій монографії “Основні питання загальної та німецької фразеології” науковець, підсумувавши теоретичні здобутки фразеологічної науки за перші 40 років її самостійного розвитку, лише „підбирається” до головної проблематики своєї наукової праці – системного, рівневого, знакового, номінативно-предикативного статусу фразеологізмів, відношень полісемії, омонімії, синонімії та антонімії. Вінцем багаторічних пошуків Ярослава Барана у цій галузі стала друга монографія і докторська дисертація „Фразеологія у системі мови”, де новаторська ідея сформульована чітко й аргументовано.
Наука починається там, де руйнуються не стільки усталені стереотипні уявлення про певну проблему (які швидше є результатом багаторазового, часто бездумного повторювання, цитування, компілювання, „кочівлі” з роботи в роботу). Значно важчою є руйнація теоретичних концепцій, які набули статусу аксіоматичних через науковий авторитет їх авторів. Дискутувати з цього приводу часто вважається зайвим, ба навіть ознакою поганого тону. До таких усталених теорій належала й ідея про існування фразеологічної системи (чи то мікросистеми) кожної окремої мови, окремого фразеологічного рівня, а також механічний поділ фразеологізмів на номінативні та предикативні за суто формальною, структурно-синтаксичною ознакою (словосполучення / речення). Ці уявлення з часом до певної міри догматизувалися, сакралізовані іменами таких фундаментальних науковців-фразеологів як В. Архангельський, В. Телія, О. Кунін,
О. Амосова, І. Чернишова, О. Райхштейн. Потрібна була неабияка наукова сміливість, щоб кинути виклик таким авторитетам.
Саме глибокий аналіз природи фразеологізму, як комплексного мовного знака особливого типу, дозволив ученому спростувати положення про предикативний характер фразеологізмів-речень (як-то „На городі бузина, а в Києві дядько”), обгрунтувати його номінативний характер. Незважаючи на комплексно-ситуативний денотат стійких відтворюваних фраз, автор прийшов до фактичного висновку про ізоморфність семантики фразеологізму до семантики слова, точніше, його поняттєвого сигніфікату. Оригінально застосувавши семіотичний інструментарій у поєднанні з теорією семантичного та інформаційного поля, Ярослав Баран приходить до парадоксального, але вельми логічного висновку. Системними одиницями мови є не ті, що утворюють певну усталену структуру, пов’язані парадигматично-ієрархічними, лінійно-синтагматичними відношеннями. Справді, наявність фразеологічних словотвірних гнізд, полісемантичних виразів, антонімії, синонімічних рядів, стильових регістрів у фразеології важко заперечувати. Проте системними мовні одиниці стають лише тоді, коли покривають певне інформаційне поле „без остачі”. Фразеологізми, очевидно, не відповідають цьому критерію. Подібним чином, про окремий рівень мовних одиниць можна говорити не тоді, коли вони суто структурно займають проміжне місце у вертикальній ієрархії. Із фразеологізмами тут іще важче – вони начебто знаходяться на рівні, вищому за фонеми, морфеми і лексеми, десь між останніми та синтаксемами і текстемами. Проте фразеологізм, з одного боку, семантично ізоморфний слову, з іншого – може мати синтаксичну структуру речення, або взагалі являти собою, за термінологією
О.В. Куніна, „мікротекст”. Оригінальна точка зору Ярослава Барана полягає в тому, що окремий рівень у мові творять лише ті одиниці, які, поєднуючись із одиницями „своєї” горизонталі, перекодовуються у одиниці вищого порядку. Так з фонем утворюються морфеми, морфеми перекодовуються у лексеми, лексеми у словосполучення, ті у свою
чергу – в речення, речення – у тексти. Проте неможливо скласти осмисленого текстового повідомлення, ба навіть закінченого речення, яке б складалося лише з одних фразеологізмів. Винятки можливі виключно як штучний конструкт для досягнення гіперболізовано гумористичного ефекту. І хоча одиничні репліки можуть складатися з ідіом-речень, які раніше традиційно прийнято було називати „предикативними фразеологізмами”, але й називні речення, які складаються з одного слова, є радше винятками, що підтверджують правило.
Таким чином, лінгвістична концепція Я.А. Барана, яку ми умовно назвали б „семіотично-польовою”, стала новим внеском у розробку теорії фразеологізму як особливого мовного знака, що у лексичній системі займає місце на рівні лексем, ізоморфний слову за своєю семантикою, покриває без остачі лише частину інформаційного поля (переважно експресивну, ба навіть пейоративну) і не перекодовується в одиниці вищого порядку без допомоги інших лексем. Ці ідеї, на наше переконання, ще довго зберігатимуть непересічну наукову вартість.
Автор цих рядків мав щастя близько спілкуватись із професором Бараном впродовж двох десятиліть. Свої перші самостійні кроки в науці пощастило робити під батьківською опікою вчителя і наставника. Ярослав Андрійович не дозволяв собі і не терпів у інших псевдонаукового словоблуддя, кон’юнктурної «водички», на такі манівці ой як легко збитися у гуманітарній науці, особливо початківцеві. Тому-то такими безцінним були його поради, як не «втонути» в літературі, відсіяти зерно від полови, сформулювати власну ідею, щоб вона не повторювала чужого або загальновідомого, не напускати «туману» науковоподібних термінів і водночас не збиватись на публіцистику. Дотепер пам’ятаю першу, ще юнацьку спробу публікації, чернетка якої, прискіпливо перечитана Ярославом Андрійовичем, була геть-чисто червоною від його коректур. Витрачати власний дорогоцінний час, щоби п’ять разів (!) переробляти разом зі своїм студентом його дещо наївний текст і лише потім з полегшенням кваліфікувати його як «щось схоже на науку» – у цьому він увесь. І усе це без тіні приниження чи зневаги до початківця і тієї інтелектуальної прірви, яка відділяє його від професора. Ярослав Андрійович і про себе говорив – «Я маю певний стосунок до науки». Кокетування і позерство ? Аж ніяк ! Від Ярослава Барана ніхто взагалі не чув вислову «Я – вчений», та й узагалі, займенник першої особи однини для позначення власних наукових заслуг не належав до його улюблених виражальних засобів. Який контраст із науковою псевдоелітою, яка з перших секунд спілкування приймається навіювати співрозмовнику (а радше, самому собі, бо ж комплекс меншовартості не утаїш, як шила у мішку) ідею-фікс – «Я – щось видатне, а ти – повна нікчема». У Ярослава Андрійовича все було інакше. У будь-який час доби ти міг забігти до нього додому (і майже гарантовано застати за робочим столом) позичити якусь конче необхідну дефіцитну наукову книгу – і вона, за дивним збігом обставин, знаходилась у його багатющій домашній бібліотеці. А якщо немає у Барана, то, напевне, немає ні в кого у місті. У вихованні, як відомо, немає дієвішого засобу, аніж особистий приклад. У цьому сенсі, Ярослав Андрійович, був для всіх нас наочним взірцем того, як не займатись наукою, а жити в ній. Шукати істину, в муках народжувати ідею, творити, відповідати за кожне написане слово, 19 (!) років пробивати бюрократичну стіну і усе ж захистити докторську дисертацію (у 67 років це роблять уже точно не з кар’єрних міркувань, а з любові до істини), і відійти у вічність на лекції з книгою в руках. Дай Боже, щоб у наш цинічний час, коли купівля вчених ступенів стала повсякденною реальністю і ними козиряють відверті неуки, усе ж знаходились божевільні, що йтимуть тернистим і благородним шляхом Ярослава Барана.